Geschichtsportal »Die Ukraine und Deutschland im 20. Jahrhundert« Історичний портал «Україна і Німеччина у 20-му столітті»

Німеччина та Україна у Першій світовій війні

Франк Гольчевскі

До революції 1905 року в Російській імперії діяли обмеження Емського указу від 1876 року, які були спрямовані проти публікацій українською мовою й заперечували існування самостійної української національності. Не дивлячись на лібералізацію, що настала незабаром та була знову скасована в 1914 року, національно свідомі українці, аби уникнути політичних переслідувань, часто вибирали шлях до Східної Австрійської Галичини. Там монархія Габсбургів толерувала і навіть підтримувала, як противагу приблизно однаково сильним полякам, різні проявлення ідентичності українців (тут їх називали рутенами). У міру того, як загострювалася австро-російська конкуренція на Балканах (особливо після анексії Боснії й Герцеговини в 1908 році) й почала загрожувати австро-російська війна, виник інтерес використати українців у цій війні. В Австрії помітили та мали намір використати той факт, що рутени-москвофіли були проросійськими, а українофіли – антиросійськими.

У листі австрійський консул Емануїл Урбас від 6 серпня 1914 року  пропонував «назавжди знищити російську владу» та створити «вільну Україну аж до Дону», яка «політично була б лише незначним чином консолідована з Австрією». [1] Урбас встановив, що це було б можливим, під час своїх досліджень серед українських емігрантів у Львові. Там представники лівого політичного спектру (до якого на той час ще належав Дмитро Донцов, який згодом став націоналістичним ідеологом) на початку серпня 1914 року започаткували Союз Визволення України (СВУ), який мав з допомогою Австрії реалізувати цей план. Однак, очікуваного наступу на російську Україну так і не відбулося; навпаки, російські війська окупували Галичину та скасували плани визволення. В очах австрійських правителів багато місцевих українців (також через польські доноси) перетворилися із союзників на потенційних ворогів, котрих депортували до таборів, таких, як Талергоф поблизу м. Граца та Терезієнштадт. З іншого боку, Австрія створила невеликий український легіон, який брав участь у боях і в якому також служили жінки. Це було перше сучасне військове об’єднання українців.

У громадському секторі фінансування СВУ було значно скорочено й австрійці порадили східним українцям звернутися до німців. За посередництва посла Німеччини у Відні Генріха фон Чіршки (1858–1916) німецькі міністерства взяли на себе представництво українців, яких тепер Німеччина мала використовувати в пропагандистських цілях. Інтерес Німеччини до України був викликаний сподіваннями, що підтримка українців ослабить воєнного противника – Росію, а також існувала (перебільшена) ідея України, як „зерносховища“, яка обіцяла вирішити продовольчі проблеми Центральних держав. Оскільки до того часу німецька громадськість мало знала про Україну, німецько-українські дії спочатку були спрямовані на пропагандистську кампанію. Дмитро Донцов очолював у Берліні Українську інформаційну службу та надавав інформацію німецьким газетам; Євген Левицький, депутат австрійського райхсрату, перемістив редакційну групу своїх «Ukrainische Nachrichten» («Українські відомости») до Берліну.

До 1916 року, поки не була введена цензура на видання, що стосуються війни, за державне фінансування було видано велику кількість брошур та газетних статей, у яких українські політики та науковці пропагували відокремлену від Росії Україну, як цікаву військову ціль для німців. Такі заголовки, як „Україна – життєвий нерв Росії“ (Євген Левицький), „Великі політичні завдання війни на Сході та українське питання“ (Лонгин Цегельський) або „Українська державна ідея та війна проти Росії“ (Дмитро Донцов) говорять самі за себе. [2] Особливе значення мала книга, видана у Відні географом Степаном Рудницьким „Україна: країна і народ“. [3] У німецькій пресі та брошурах, як і в Австрії, відбувся обмін ударами з пропольськими авторами, з якими конкурували українські державні освітні проєкти. [4]

Окрім дискурсивного рівня, члени СВУ також зацікавили німців акцією, яка вже розпочалася в Австрії. Планувалося переводити українців-військовополонених із лав російської армії зі звичайних таборів ув’язнення в спеціальні установи й навчати їх бути національно свідомими українцями. Спочатку було незрозуміло остаточне призначення цих людей, адже залучати їх безпосередньо проти їхньої батьківщини суперечило б законам війни. „Робота з ув’язненими“ з українцями відрізнялася від подібних німецьких спроб з іншими сепаратистськими або пригніченими національностями тим, що українці вперше привернули увагу німців через СВУ. Тоді подібні проєкти з грузинами, ірландцями, фламандцями та мусульманами зазнали невдачі – за винятком українців, етнічна мобілізація військовополонених вдалася лише у фінів.

У Раштаті, Ветцларі, Зальцведелі та Ганноверш-Мюндені спочатку діяли таємні українські табори, у яких – після кількох невдач – російські військовополонені родом з України мусили вивчати навички, пов’язані з роботою. Також вони мусили вивчати від членів СВУ та галичан знехтувану в Російській імперії українську мову та культуру. Міські жителі раніше відвідували російськомовні школи, сільське населення було в основному неграмотне і хоча і розмовляло уукраїнською мовою, але тепер вчилося грамоті. Подібно до того, як Верховне командування армії підтримувало російських соціалістів і, нарешті, дало Леніну можливість поїхати до Росії в 1917 році, українцям також допомагали розвивати соціалістичні осередки. Це відбувалося не з ідеологічної близькості, а як засіб, за допомогою котрого можна було „розсіяти“ ворога. Були також створені воєнізовані формування – спочатку замасковані під „гімнастичні союзи“. Проте німці були досить обережними: кілька українців, яких зробили національно свідомими, були перенаправлені на ворожу сторону під час транспортування поранених, але німецька влада не була готова дати обіцянку представникам СВУ, що українці будуть залучені в управлінні завойованими українськими територіями.

Україною цікавилися не лише військові. Економічні імперіалістичні кола в Німеччині, які уявляли собі розширену „Центральну Європу“ як потужну економічну зону під керівництвом Німеччини, розвинули бажання експлуатувати прикордонні території Росії. Функціонер Пангерманського союзу (Костянтин фон Гебзаттель) та провідні промисловці (такі, як Альфред Гугенберг та Еміль Кірдорф) наприкінці 1915 року започаткували “Німецьку спілку підтримки волелюбних прагнень українців“, яка менше турбувалась про „волю“, ніж про доступ до економічної потужності України та інших країн – подібні спілки вже діяли в Дунайському регіоні, Фінляндії та Грузії. Оскільки українські активісти спочатку заманювали німців економічними інтересами в Україні, а також, як ліві інтелігенти, мало розумілись на економіці, то українці спочатку/від початку  не мали підозри щодо економічних планів німецьких капіталістів. [5]

Лютнева революція в Росії 1917 року створила нову ситуацію, тому що одним із її результатів стало формування української політичної влади – Центральної Ради в Києві. Аграрна програма Ради (вилучення у великих власників земель) особливо зацікавила полонених, які вже стали національно свідомими,  часто вони були родом із сільської місцевості. Олександр Скоропис-Йолтуховський запропонував німцям з боку СВУ ввозити полонених в Україну, щоби вони зайняли там посади, зважаючи  на недостачу національних українських адміністративних кадрів. Проте німці спочатку вважали за краще розмістити так званих довірених осіб – „просвітницьких українців“ у змішаній польсько-українській зоні, окупованій Центральними державами на Підляшші, де вони мали заснувати школи та видавати українськомовну газету. Співпрацю з австрійцями на окупованій ними Волині довелося припинити, оскільки тепер австрійці все більше робили ставку на карту Польщі. Німці також, нарешті, завершили свій „просвітницький проєкт“.

Хоча після Лютневої революції Росія, а разом із нею і автономна Україна, і далі вели „війну до перемоги“, але упродовж 1917 року більшовики, які вимагали мирного договору, посилили свою позицію. Після їхнього жовтневого путчу та декретів про мир і землю переважала втома від війни. На відміну від уряду Лютневої революції, болшевіків українці не визнали новим центральним урядом. У 3-му Універсалі 20 листопада 1917 року вони проголосили незалежну Українську Народну Республіку (УНР), але наполягали на приєднанні до демократичної Російської Федерації після запланованих Установчіх зборів. 15 грудня 1917 року Троїстий союз уклав перемир’я з Радянською Росією, а в Брест-Литовську розпочалися мирні переговори, у яких з 10 січня 1918 року брала участь і делегація з (буржуазної) Української Народної Республіки (УНР) , яку не визнала центральна влада більшовицької Ради народних комісарів. Вона сподівалася на виникнення майбутньої демократичної Російської Федерації.

Тепер у Центральних держав розвивався економічний апетит до України, оскільки через наслідки війни (т. з. „зима ріпи“) вони були не в змозі прогодувати своє населення. 9 січня 1918 року Дієго фон Берген, радник у Міністерстві закордонних справ, звернувся до міністра закордонних справ (державного секретаря) Ріхарда фон Кюльмана: „Якщо сьогодні харчові продукти та сировину ще можливо добувати з Росії – їх можна знайти лише в Україні. […] Однак у майбутньому наша національна економіка […] буде залежати насамперед від цієї частини Росії […] через родючість України на зерно, велику рогату худобу та інші продукти харчування“. [6]

Тим часом Радянська Росія напала на УНР із військами під керівництвом Володимира Антонова-Овсієнка й наступала на Київ, хоча Україна мобілізувала всі сили. Коли голова російської делегації Лев Троцький затягнув переговори й подав заяву на перерву переговорів, українці переговори продовжували. Тепер у центрі уваги був сепаратний мир з Україною. 13 січня 1918 року генерал-майор Макс Гофман оголосив українській делегації, що для цього Україна мала стати суб’єктом міжнародного права. Після цього Центральна Рада проголосила 25 січня 1918 року у своєму IV. Універсалі (поміченим заднім числом 22 січня) повну незалежність України. [7] Під натиском більшовиків УНР усе більше була змушена відступити, і 29 січня на київському заводі „Арсенал“ спалахнуло більшовицьке повстання, яке УНР ледве вдалося придушити 5 лютого 1918 року. Тепер УНР була зацікавлена у військовій підтримці Німеччини, а німці й тим більше австрійці, які боролися з голодними бунтами, були зацікавлені в постачанні українських продуктів харчування. У той час, коли радянські росіяни окупували Київ 8 лютого, українська делегація 9 лютого в Бресті уклала мирний договір із Центральними державами. У таємних додаткових угодах Україна зобов’язалася постачати Центральним державам один мільйон тонн зерна, міністр закордонних справ Австрії граф Чернін тому називав  цю мирну угоду „хлібним миром“. Водночас було домовлено, що УНР надішле „поклик допомоги“ і 18 лютого німецькі та австрійські війська увійдуть в Україну. Це мала бути не окупація, а „дружня збройна допомога“ [8], але врешті-решт це виявилось окупацією. Австрійці пообіцяли українцям створення українського коронного краю в Галичині (чого не сталося), німці примусили Росію в мирній угоді з Радянською Росією від 3 березня визнати незалежність України. Разом з австрійцями вони розподілили свої війська по всій країні. Оскільки Центральні держави та Україна тепер були „союзниками“, дві українські дивізії, сформовані з військовополонених, також були спрямовані на Україну (Синьожупанники). Одній з них під командуванням генерала Віктора Зелінського (1864–1940) було дозволено прийняти участь в параді в Києві 26 березня 1918 року.

Однак, для німців українська незалежність була лише засобом для досягнення мети. Оскільки уряд УНР хотів розділити великі земельні  ділянки і, у такий спосіб, ускладнив би отримання зерна, генерал-фельдмаршал Герман фон Айхгорн (1848–1918) 6 квітня 1918 року видав горезвісний „Наказ про засів полів“, у якому українські фермери були зобов’язані виробляти сільськогосподарську продукцію, яку потребували Центральні держави. 28 квітня спілки українських військовополонених були роззброєні та розформовані – для політиків УНР вони були конкурентами, тоді як для німців вони були (або стали) надто національно свідомими. Через день уряд УНР також був скасований і гетьман Павло Скоропадський (1873–1945), який був обраний на зборах поміщиків і загалом більше поступався німцям, створив більш консервативну Українську Державу.

Відтоді німецькі та австрійські війська перебували в постійному конфлікті з українськими селянами, які сподівалися на виділення їм землі та самостійне використання своїх доходів. [9] Їхні сподівання на вирішення продовольчих проблем не виправдалися. Окрім верфі в Миколаєві, німців не цікавило жодне українське підприємство. Хоча 10 вересня 1918 року була укладена ще одна додаткова економічна угода, у якій Україна навіть обіцяла 1 655 000 тонн зерна, загалом було доставлено лише 129 310 тонн, що становить приблизно 8% від обіцяної кількості. [10] Державний секретар Міністерства казначейства Рейху (міністр фінансів) Зігфрід Граф фон Рьодерн (1870–1954) заявив на засіданні прусського державного міністерства, що досі „не вдалося вилучити нічого суттєвого [!] з України“. З іншого боку, утримання військових там коштує чималих грошей. [11]

У вересні 1918 року Скоропадський відвідав Німеччину – це був останній державний візит, що прийняв Вільгельм II. Після капітуляції німців на заході в листопаді 1918 року, східні території, що захопив рейх, були також втрачені. Скоропадському вдалося протриматися до середини грудня 1918 року, потім політики УНР, яким, зі свого боку, протистояли більшовики, знову взяли гору, а німці – тепер представлені Радою робітничих і солдатських депутатів – поводилися нейтрально. Гетьман втік разом із німцями та після короткого періоду закордоном (в цьому випадку «закордоном» пишемо разом, бо маємо на увазі зарубіжжя, іноземні країни)жив у Берліні-Ванзее.

Потрясіння української громадянської війни, у якій, крім прихильників УНР та більшовиків, брали участь спілки-прихильники царя, селянські військові загони та різні бойові групи, які часто змінювали фронти, а також іноземні держави (Франція, Польща), уже не належать до цього розділу. Однак інтерес Німеччини до українців під час Першої світової війни дав їхнім ворогам нагоду представити українців, як німецьких союзників чи – навіть більше –  як німецький винахід. Особливо це стосувалося Польщі, яка хотіла володіти змішаними польсько-українськими територіями навколо мігруючого східного кордону й чий представник, націонал-демократ Роман Дмовський, зумів використати ці аргументи, аби створити альянс проти українців на Паризьких мирних переговорах. Тому в міжвоєнний період національно свідомі українці розглядали насамперед Німеччину як можливого спонсора.

Переклад з німецької мови Людмили Шнир, Поліни Барвінської та Лени Лопачової

[1] Урбас Гойосу, 6.8.1914, в: Hornykiewicz, Theophil, Ereignisse in der Ukraine 19141922, deren Bedeutung und historische Hintergründe. Bd. 1, Philadelphia, 1966, Dok. 2, 4–7.

[2] Lewicky, Eugen (Євген Левицький), Die Ukraine der Lebensnerv Rußlands. Stuttgart/Berlin, 1915; Cehelskyj, Longin (Льонгин Цегельський), Die großen politischen Aufgaben des Krieges im Osten und die ukrainische Frage. Berlin, 1915; Doncov, Dmytro, Die Ukrainische Staatsidee und der Krieg gegen Rußland. Berlin, 1915.

[3] Rudnyckyj, Stefan (Степан Рудницький), Ukraina. Land und Volk. Wien, 1916.

[4] Наприклад Brückner, Alexander, Der ukrainische Staat. Eine politische Utopie, Das neue Deutschland 3 (1914/1915), Nr. 18/19, 13. 3. 1915, 157–160. – детальніше Mark, Rudolf A., Zur ukrainischen Frage im Ersten Weltkrieg: Flugschriften desBundes zur Befreiung der Ukraine und ihm nahestehender Publizisten, 19141916, Zeitschrift für Ostforschung 33 (1984), 196–226.

[5] Детальніше Frank Golczewski, Deutsche und Ukrainer 19141939. Paderborn, 2010, 152–163; Oleksyj Kuraev, Der Verband Freie Ukraine im Kontext der deutschen Ukraine-Politik des Ersten Weltkriegs. München, 2000.

[6] Фон Берген фон Кюльману, 9. 1. 1918, Politisches Archiv des Auswärtigen Amtes Berlin (PAAA), Weltkrieg 11a Ukraine, Bd. 20, Bl. 166–167; Golczewski, 186.

[7] Див. текст „Der Friede von Brest-Litowsk im Kontext der ukrainischen Staatsgründung“.

[8] Фон Кюльман Гертлінгу, 10. 2. 1918, в: Scherer, André /Jacques Grunewald, L’Allemagne et les problèmes de la paix pendant la première guerre mondiale. Bd. 3, Paris, 1976, Dok. 241, 370–371.

[9] Див. детальніше Marian Luschnat-Ziegler, Die ukrainische Revolution und die Deutschen 19171918. Marburg 2021.

[10] Див. Peter Borowsky, Deutsche Ukrainepolitik 1918 unter besonderer Berücksichtigung der Wirtschaftsfragen. Hamburg, 1970, 190–191.

[11] Sitzung des Königlichen Staatsministeriums, 3. 9. 1918, PAAA, Ukraine Nr. 1 Allgemeines, Bd. 24.

Джерела