Процес проти Джона (Івана) Дем’янюка в земельному суді Мюнхена 2009-2011 років

Анґеліка Цензебрунн-Бенц

Джон (Іван) Дем’янюк народився в Україні, був призваний до Червоної Армії в 1940 році й потрапив у німецький полон в 1942 році. У таборі «Травники» німці підготували його – як одного з приблизно 5 000 чоловіків – виконувати завдання помічників СС і направили його зокрема охоронцем у винищувальний табір «Собібор». Після війни він спочатку проживав у Баварії, в 1947 році одружився з українкою та, отримавши в 1952 році імміграційну візу, переїхав разом із сім’єю до США. Він працював на заводі Ford у штаті Огайо, а в 1958 році отримав американське громадянство. Розслідування проти Дем’янюка розпочалося в 1975 році, що, зрештою, призвело до його екстрадиції до Ізраїлю в 1986 році. Прокуратура доводила, що він був особливо жорстоким охоронцем на прізвисько Іван Грозний у концтаборі «Треблінка», хоча всі докази свідчили про те, що він перебував у таборі «Собібор», а не в «Треблінці». У 1988 році Дем’янюк був засуджений до страти, проте через сім із половиною років, в 1993 році, його звільнили від відбування покарання. Він повернувся до Америки, де його громадянство було відновлено в 1998 році. У 2008 році нові розслідування розпочало Центральне відомство управлінь юстиції земель ФРН із розслідування націонал-соціалістських злочинів. У березні 2009 року прокуратура Мюнхена видала ордер на арешт Дем’янюка, який у травні був екстрадований до Німеччини.

Судова справа проти Джона (Івана) Дем’янюка, що розглядалась із листопада 2009 до травня 2011 року та налічувала 90 днів засідань у земельному суді Мюнхена, розпочалася та закінчилася сенсаційно. Проте сам процес був тривалим та клопітним і показав, наскільки складною й дотепер є тема Голокосту.

Це був перший та єдиний процес, де іноземця засудили за співучасть у масовому вбивстві в’язнів винищувального табору. У процесі брали участь понад 30 співпозивачів, чотирьом із них вдалося вижити у винищувальному таборі «Собібор». Незвичним у цій судовій справі було не тільки те, що на лаві підсудних перебував старець без громадянства, але й те, що поруч із лавою було спеціальне ліжко, у якому обвинувачений, вкритий вовняною ковдрою, лежав у куртці, сонцезахисних окулярах та кепці.

Насамперед у процесі йшлося про встановлення причетності до злочину. Згідно з німецьким правом, тоді ще необхідно було довести особисту участь підсудного в окремих злочинах. Однак такі докази рідко подавались у справах винищувальних таборів: адже жертви та свідки були вбиті, а винні мовчали. Після цього йшлося про провини злочинця та мотиви скоєного ним. Обидва фактори було майже неможливо з’ясувати, зокрема тому, що система нацистських таборів залучала й жертв до знущань та вбивств, а готуючи «травників» чи «травниківців», створила команду, у якій жертви ставали злочинцями. Що довше тривав процес, тим зрозуміліше ставало, що однозначних доказів не існує. Сторона обвинувачення бачила в Дем’янюкові жорстокого вбивцю, а для захисту він був беззахисною жертвою. Беззаперечним було те, що Дем’янюк сприяв функціонуванню винищувального табору «Собібор» і таким чином був залучений до організації масових убивств. Не бралося до уваги те, що переважна більшість «травників» не добровільно допомагали вбивати євреїв – шляхом співробітництва з німцями вони намагалися уникнути власної смерті через голод та епідемії в таборах для військовополонених. [1] Цю тему порушили під час процесу, але детально не розглянули ані значення її, ані масштабу. [2]

Як проходив процес проти Дем’янюка?

Захисник обвинуваченого д-р Ульріх Буш одразу висунув заперечення через упередженість суддів та прокуратури: виправдання, що їх німецькі наглядачі СС отримали саме у цих залах судових засідань, стоятимуть між судом та обвинуваченим. З іншого боку адвокат вважав, що двох співпозивачів, у тому числі Томаса Блатта, який пережив винищувальний табір «Собібор» як єврейський робітник (т. з. «Arbeitsjude» у нацистській термінології), також слід притягнути до суду як злочинців. Провокаційними засобами та хитрощами захисник намагався виставити свого підзахисного у якості жертви.

Процес частково супроводжувався абсурдними сценами, коли лікар шукав знеболювальне для підсудного чи коли донька останнього вручила батькові білу троянду. Гучні суперечки між суддями, співпозивачами та захистом, особисті образи та різкі звинувачення часто лунали в залі засідань.

Судовий експерт Дітер Поль, відомий історик, на суді окреслив роль «травників» і зазначив, що мало відомо про їхню поведінку, мотивацію та добровільність вчинків, але наголосив, що вони були причетні до вбивств євреїв і що за спробу втечі їх карали стратою.

Вирок

Суд визнав Дем’янюка винним у співучасті у вбивстві 28 060 євреїв і 12 травня 2011 року засудив його до п’яти років ув’язнення. [4] Як захист (що вимагав виправдання), так і прокуратура (що вимагала суворішої кари) подали апеляцію, тому вирок і не набув чинності. Ордер на арешт відкликали через відсутність загрози втечі й Дем’янюка помістили в будинок для осіб похилого віку в містечку Бад-Файльнбах в окрузі Верхня Баварія. Там він і помер 17 березня 2012 року.

Реакції на вирок були неоднозначні, робилися розрахунки: п’ять років позбавлення волі дорівнювали одному дню ув’язнення за 15 убитих. Інші взагалі не розуміли, чому недужий старець повинен бути у в’язниці. Питання про дім для осіб похилого віку, у якому перебував Дем’янюк, про апеляції – яку подали як і захист, так і прокуратура – переповнювали повідомлення ЗМІ, що висвітлювали тематику Дем’янюка.

Ставлення преси до справи Дем’янюка

Чи то відомий гуморист Гаральд Шмідт, що показав у своєму телевізійному шоу скетч «Дем’янюки танцюють» (чоловік в інвалідному візку в куртці, кепці та в сонцезахисних окулярах і білявка в поліцейській формі), чи то газети Bild і Spiegel online, що випускали статті під такими заголовками як «Суп із мідіями для Дем’янюка» або «Танець перед табором смерті» – одне стало швидко зрозумілим: жах сприяє продажам, навіть ціною правди. Так, наприклад, у виданні Bild від 6 березня 2009 року під заголовком «Журналіст газети Bild в останнього приспішника Гітлера» писалось наступне: «Чоловік, якого називали Іваном Грозним, лежить у ліжку. […] У передмісті Клівленда журналісти газети Bild вистежують людину, що, ймовірно, була монстром.» При цьому уже давно було відомо, що Дем’янюк не був «Іваном Грозним». Більш серйозно висвітлювали цю справу, наприклад канал телерадіомовлення Bayerischer Rundfunk чи газета Süddeutsche Zeitung.

В Україні вирок, як і процес загалом, викликав неоднозначні реакції. У той час, коли проросійська «Партія регіонів» експрезидента Віктора Януковича та комуністи вітали рішення суду, консервативна тодішня опозиційна партія «Наша Україна» своєю чергою бачила в ньому «політичний вирок», який будуть використовувати, аби «принизити Україну». Інші опозиційні сили називали ув’язнення на п’ять років «літнього та недужого чоловіка» «ганьбою». Перед початком судового процесу націоналістично налаштовані українці перед консульством Німеччини у Львові провели демонстрацію за звільнення Дем’янюка. [5]

Переклад з німецької Людмили Шнир.

[1] Після нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року німецький Вермахт спорудив у віддалених місцях генерал-губернаторства табори для військовополонених. Ці табори часто були лише огородженою територією. І хоча положення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими були чинними в Третьому Райху, націонал-соціалістичний уряд керувався лише ідеологічними та расистськими переконаннями щодо військовополонених. У той час, коли британських та американських солдатів утримували в людських умовах і надавали пристойну їжу, оскільки були сподівання на обмін на німецьких полонених, то до польських та особливо до радянських військовополонених ставилися без будь-якого врахування міжнародного права. Місяцями солдати жили просто неба або в ровах, що самі викопали. З чисельністю таборів у 20 000 – 30 000 осіб і через катастрофічні умови гігієни швидко розповсюджувались епідемії дизентерії та тифу. Знищення радянських військовополонених відбувалося тут не шляхом прямого вбивства. Швидше, їх залишали мерзнути до смерті або помирати з голоду. Обґрунтування було особливо садистським: оскільки в’язнів вважали неповноцінними, їх спочатку не хотіли використовувати як робітників – а тим, хто не працював, не належало і їсти. Умови покращилися лише з огляду на дедалі більшу нестачу робочої сили.

[2] На час процесу існувало лише декілька оприлюднених результатів досліджень щодо мотивації та життєвих шляхів «травників». Автобіографічні записи повністю відсутні, і в попередніх дослідженнях цій групі зазвичай приписували українську приналежність. Також спекулювали, що вони були більш жорстокі, ніж СС та добровільно йшли на співпрацю. Це подання спростовується в першій монографії про «травників», див. Бенц, А., Приспішники СС. Роль «травників» у Голокості. – Берлін, 2015. (Benz, Angelika, Handlanger der SS. Die Rolle der Trawniki-Männer im Holocaust, Berlin 2015.)

[3] Д-р Ульріх Буш, 64 роки, адвокат із м. Ратінґен, був захисником Дем’янюка за вибором. Через дружину-українку в Буша були контакти з українською громадою в Америці. Під час судових засідань він виступав агресивно та провокаційно, у перервах  натомість був дуже доброзичливим. Д-р Гюнтер Мауль, 72 роки, адвокат із Мюнхена, був захисником Дем’янюка за призначенням. Він сам ще ніколи не представляв клієнтів у процесах, пов’язаних із націонал-соціалізмом, але проходив практику в помічника Роберта Серваціуса, адвоката Адольфа Айхмана, якого згодом стратили в Ізраїлі. Політичний спектр процесів, у котрих брав участь Мауль, є широким. Він був захисником у справі політика партії ХДС Пітера Лоренца, якого викрали ліві екстремісти, а також у справі іракських ісламістів, що незаконно відсилали радіоапаратуру та гроші на батьківщину. Мауль – дуже досвідчений у кримінальних процесах адвокат, у справі Дем’янюка він поводився спокійно та стримано.

[4] Суддя вважав 15 років доречним вироком, але через похилий вік Дем’янюка зупинився на п’яти роках. [5] https://www.focus.de/panorama/welt/prozesse-gemischte-reaktion-auf-demjanjuk-urteil-in-ukraine_aid_626727.html, 18.12.2017.